Вночі сумуючи, віконце
Благає бога день послать,
Щоб засвітило ясне сонце,
Щоб дітям щастя не проспать.
Нарипавшись у сінці з хати,
Бажають двері відпочить
І просять нічку покій дати.
Нехай, мов, лихо довше спить.
А сволок — все йому байдуже,
Усе дарма, чого тужить? —
І не турбується він дуже —
Заліз під стелю та й лежить.

Бачить — не бачить,
Чути — не чує,
Мовчки говорить,
Добре мудрує.
Кривду соромить,
Правди навчає,
Часом жартує,
Смішки справляє,—
Люба розмова;
Дай, боже, діти,
З нею довіку
Знаться-дружити.

Хто ж то такая
В світі щаслива,
Мудра, правдива
І жартовлива?
Як не вгадали,
Стану в пригоді,
Річ коротенька:
Книжка, та й годі.

Була собі бабуся Гася;
Гладуху добре всякий знав…
Якась чудна вона вдалася,
І досі я не розгадав.
Як прийде,— люди врозтіч скачуть,
І трусяться, як загуде;
А як немає довго,— плачуть
І виглядають, чи не йде?
Пішов я раз по польовниці,—
Ще змалечку я був їдок:
Весь день збираю у травиці —
Одну у глечик, дві в роток.
Дивлюсь — до мене суне Гася…
Ну, чуба, думаю, намне!.
І відкіля вона взялася?
Неначе стерегла мене.
Підняв я поли, чимчикую,
Вона ж за мною навздогін;
От-от настигне… близько, чую…
Я до баштанника в курінь.
Розсердилася дуже Гася,
Що не піймався їй дідок,
І так сльозами розлилася,
Що аж товстий курінь промок.
На мене гримнула бабуся:
«Тривай, старий ласун, тривай!
Колись застукаю, діждуся…» —
І потяглась кудись за гай.
От вам і загадка знайшлася:
То так, то сяк — і догоджу,
Хто ж вона справді, тая Гася?
Як не вгадаєте — скажу.

Що ж то за баба, Гася тая?
Невже не можна розгадать?
То, діти, хмара дощовая,—
Не гріх і бабою прозвать.
Буває, скрізь все літо ходе,
А іноді нема й нема;
Раз добре зробить, раз нашкоде,
Радість і плач — їй все дарма.

Веселий, ясний був деньочок.
Пішов я в поле погулять,
Щоб любим дітям на віночок
Волошок в житі назбирать.
Тихенько нива шелестіла,
Вітрець тепленький подихав,
Сіножать квітами пахтіла,
І жайворонок десь співав.
Згадав і я весну, співаю…
Дивлюсь — сидить… зовсім козак:
Чуприна, вуси… не вгадаю…
Чи то мені здається так?
Я довго-довго придивлявся…
Се, може, скарб мені явивсь?
І вже був трошечки злякався,
А потім годі — роздививсь.
«Здоров! — гукаю,— де ти взявся?
Та ще в зеленому брилі?»
Козак тихенько засміявся:
«Я,— каже,— виріс із землі».
«Хіба ж пристало козакові
Отут сидіть? — промовив я,—
У темнім лузі, у діброві
Витає славонька твоя».
«Тут,— каже,— доля посадила,
Щоб всякий зневажав мене,
Вже аж чуприна заболіла:
Хто схоче, той і ускубне».
«Так що ж,— кажу,— що посадила!
А ти б не слухав та й утік:
Весела воля дасть і крила…
А то надувсь, як той кулик».
«Де ж тая воля, тії крила? —
Козак промовив сміючись,—
Козацьку волю квочка вбила,
І козаки на сміх здались.
Шаблюк нема — гримить качалка;
Похід — у гості до куми;
Тепер жіночая кибалка
Страшніш турецької чалми».
І він замовк, мов зажурився,
Над споришем похнюпив ніс;
Від вітру чуб зашевелився,
І довгий вус його повис.
Прийшлось терпіть лиху годину…
Хто ж він такий, козак чудний,
Що всякий смиче за чуприну,
А він сидить — мовчить дурний?

Все несподівано на світі:
Ти так, а вийде онде як;
Шукав волошечок у полі,
А тут тобі приплівсь козак.
Старовину прийшлось згадати —
І сміх і горе… ох-ох-ох!
То не козак сидів чубатий,
То був кудрявчик наш — горох.

«Гоп! Гоп! Діти-молодята!
І дівчата, і хлоп’ята!
Годі бігать і скакать:
Буду загадку казать:
Як була я молодою,
Грала в хрещика з весною
І між квітками росла,
Зеленіла і цвіла.
Добрі люди доглядали,
Шанували, поливали,
Щоб жила краса моя,
Щоб доладна я була.
Як підкрадеться до мене
Те бадиллячко зелене,
Чи бур’ян, чи лобода,—
Через мене всім біда.
Всіх од мене проганяють,
Через тин перекидають,
Щоб нічого не росло,
Щоб пристріту не було.
Як великою вже стала,
Я сім плахт поначіпляла,
Довгі кісоньки взяла
У віночок заплела.
Куди треба, помандрую,
Скрізь і днюю, і ночую,
Світ увесь я обійшла
І на ярмарку була.
І нема того обіда,
Чи у пана, чи у жида,
Щоб і я там не була
І не їла, й не пила.
Тільки я сердита зроду:
Хто задивиться на вроду
Чи сунеться цілувать —
Буде сльози проливать.
Діти-квіти, виростайте
І мене ви розгадайте!
Прилетить веселий час —
Поцілую дуже вас».

Діти думали-гадали
І ніяк не розібрали.
В мою хатоньку прийшли,
На печі мене знайшли.
«Ой дідусю, не вгадали,—
Діти разом закричали,—
Годі в просі гріться, спать,
Поможи нам розгадать!
Осьде пряничок чудовий,
Неабиякий — медовий.
Бач — і самі не їмо,
А тобі віддаємо!»
Взяв я пряничок, дивлюся
І облизуюсь, сміюся…
«Не вгадали ви? Ото!
То ж цибуля, більш ніхто!»
Здивувались дуже діти:
«Тьху, погана!. Так верни ти…»
А я пряник гам та гам —
«Вибачайте, не віддам!»

Десь у гаю родилася,
У хаті опинилася.
Була німа і нежива —
Тепер говорить і співа.
Хто з нею добре знається,
До того обзивається;
А хто невлад її бере,
Аж по душі вона дере.
Буває, так зажуриться,
Що й люлечка не куриться,
В очах сльозина заблистить
І чуле серце заболить.
Зате ж як розкуражиться,
Уся біда уляжеться:
Такий гармидер заведе,
Що й бас товстючий загуде.
Батьки, і паніматоньки,
І хлопці, і дівчатоньки
Аж не потовпляться — біжать,
До танців жижечки тремтять.
Усім, усім потішненько,
А закаблукам лишенько;
Колись і я її любив,
Колись навприсядки дурів.
Ох, діти,— наші квіточки!
Пристарілися литочки.
Тепер не втямлять тропака…
Вгадайте ж, хто вона така?

Яка ж то порадонька,
Цікавая принадонька,
Що вміє плакать, і співать,
І жартувать, і потішать?
Таїлася, ховалася,
А скрипочка озвалася,
І гопки загадка моя!
Сміються всі, сміюсь і я!

Є на світі чорна злюка,
Родом, кажуть, з Кременчука,
Як не брешуть язики.
Скрізь давно про неї знають
І прояві потурають
Хлібороби-земляки.
Мов гадюка, хвіст волочить,
Все лютує, зуби точить
Деревляним язиком.
Треба знать, як з нею жити!
Ви б злякались, любі діти,
Поховалися б притьмом.
Як ускочить в сад вишневий,—
Чи там буде цвіт рожевий,
Чи бур’ян, чи лобода,
Чи красоля чепурненька,
М’ята, рута зелененька,
Чи барвінок,— всім біда!
А у полі… Мати, мати!
Як почне хвостом махати —
Хоч поляж та помирай.
Чи сіножать, чи пашниця,
Чи пахучая травиця —
Все їй треба, все їй дай.
Розпускає всюди славу,
Що спорудила отаву
Там, де все жило, цвіло;
І нема, нема нікого,
Хто б вкрутив їй носа злого,
Хоч і бачить все село.

Сплів я загадку в клубочок,
Покотив її в «Дзвіночок»,
А кінців не поховав!
І дізнались потихеньку,
Що я вигадку маленьку
Про косу скомпонував.

Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі,
Нам тієї тарілочки
Чому не любить —
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла баба — сама чорна
І чорний жупан,—
Заховала тарілочку
У синій туман.
Постихали співи й жарти
У дворі моїм;
Золотої тарілочки
Жаль стало усім.
Зачинився я у хаті,
У віконці став
І про тую тарілочку
Співати почав:
«Туманочку, туманочку!
Поклонись зорі,
Покоти нам тарілочку
По нашій горі…»
Де не взявся із-за лісу
Невідомий птах,
Довгохвостий, гостроносий,
На восьми ногах,
Тільки став я приглядаться —
І що, і відкіль,
А він зразу розігнався —
І в вікно сусіль…
Я — на піч та у куточку
Зігнувсь, притаївсь
І, щоб птах той не нагибав,—
Сяденцем укривсь.
Навіжений птах літає,
Не найде ніде
І тонесенько виводить:
«А де дідок, де?»
Закричав горлатий півень
І прогнав мій страх,
Я зрадів — і не побачив,
Де той дівся птах.

От вам загадка новенька
Ще на інший лад;
Розгадайте, любі дітки,
Дуже буду рад.
Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі сонце ясне,
На весь світ одно.
Чорна баба — нічка темна:
Із давніх-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
Заховався, шуткуючи,
Дідусь-господар,
Щоб не зразу догадались,
Що той птах — комар.

Кучерява і вродлива,
Як голубка тая сива,
Іще змалку Дружка люба
Полюбила дуже Чуба.
Чи у полі, чи в дорозі,
Чи в теплі, чи на морозі —
Всюди, всюди Дружка люба
Нерозлучно біля Чуба;
У господі — на кілочку,
В церкві жде його в куточку;
Світові звичаї знає.
Кого встріне — привітає;
Перед ворогом гордує —
Мов не бачить, мов не чує,
У бояри просять Чуба —
З ним гуляє Дружка люба;
На весіллі привітають,
Гарну квітку їй чіпляють.
А нехай Чуб пошуткує
І без неї помандрує —
Всі сміятимуться з нього:
«Он дожився Чуб до чого!
Мабуть, дурощів набрався,
Що і Дружки відцурався
І, як дурень той, манячить!»
Бо миряни звикли бачить,
Що буває Дружка люба
Всюди, всюди біля Чуба.
От вам загадка новенька,—
Нашептала Муза-ненька;
Розгадаєте — зрадію,
Цілуватиму надію,
Що на мене щастя гляне
І маленькі галичани
Самотужки, потихеньку
Візьмуть Дружечку новеньку
І в мою господу тиху
Привезуть мені на втіху:
Нехай буде молоденька,
Бо моя уже старенька.

Хто ж такая Дружка люба,
Що кохає дуже Чуба?
Знайте,— ніде правди діти,—
То смушева шапка, діти.

Літає пташечка по полю,
Весь день турбується, не їсть,
Шануючи трудящу долю
Собі і людям на користь;
На квітках ласощі збирає,
Потрошку в жменечку кладе,
У темну хатоньку ховає,
Веселу пісеньку гуде:
«Зеленеє поле, зелене,
Збирайтеся, гості, до мене,
Ведмедика ласого обдурю
І ласощів гостонькам наварю.
Ой хто мою пісню вгадає,
Нехай мерщій рот розкриває,
А хто не втне —
Жаль мені: в рот не дам,
Мазну тільки ложкою по зубам».

Вдалася загадочка гожа,
Аж губи облизав дідок.
Трудяща пташка — пчілка божа.
А ласощі — медок.